Розділ «РІДНА УКРАЇНА. СВІТ ПРИРОДИ»
Тарас Шевченко
Україна
часів поета. Розповідь про поета, його дитинство (на основі твору Степана
Васильченка «В бур’янах»).
Степан
Васильченко
У
БУР’ЯНАХ
Оповідання
(Скорочено)
(З
повісті «Широкий шлях»)
І
Життя нашого поета
таке дивне, що, слухаючи про нього, можна було б сказати, що це — легенда, коли
б усе те діялося не перед нашими очима. Мені хотілось і почати повість про
поета, як починаються казки.
За широкими
морями, за лісами дрімучими, ще й за горами кам’яними не в нашій, а далекій стороні
був колись веселий край, розкішний, багатий, заворожений злими людьми,
поневолений двома неволями. Одна неволя — панська, друга — царська. І жили там
рабами в тяжкій чужій роботі заворожені в неволю люди. Світ їм було зав’язано,
говорити — заказано, ходили німі... (...)
Року 1814, з 26 на
27 лютого старого стилю, темної ночі, перед світом у селі Моринцях на Звенигородщині,
у хаті Григорія Шевченка, кріпака пана Енгельгардта, блиснув у вікні єдиний на все
село вогник: народилася нова панові кріпацька душа, а Україні — її видатний
співець — Тарас Шевченко.
Про ці родини
сестра поетова Катерина, яка була тоді маленькою дівчинкою, вирісши,
розповідала, кажуть, так.
Прокинулася вона
серед ночі на полу й побачила в хаті таємничу картину. Над піччю, на комині,
горів каганець. На печі стогнала мати. Щось квилило сердито й нетерпляче. Якась
стара жінка стояла на припічку й полоскалася з чимось у ночовках, що стояли на
печі. Батько сидів на прилавку й гомонів із бабою. І було чудно те, що,
незважаючи на стогін матері й на той невідомий пронизливий деручий крик, розмова
в батька з бабою була спокійна, навіть радісна.
Катерина схопилась
і сіла.
— Що воно таке?
— Прокинулася? —
одказала баба. — Буде тобі забавка — будеш мати, кого глядіти... — Пояснює: —
Знайшли тобі в коноплях братика.
Обізвався батько:
— Уже кому-кому, а
Катрі буде з ним роботи. Хоче не хоче — буде за няньку.
«Еге! — догадалася
Катря. — Це ж у нас дитина знайшлася».
Батько був
веселий, подавав бабі то те, то друге, жартував, допитувався,
щоб долю
народженому загадала. Баба завжди до цього — з охотою. Тепер чогось
одмовчується... Яка вже буде — така й буде, ми не обміняємо. Аж ось заляскало
щось палицею у двері, аж мати кинулась і застогнала: «Кожний день стукає, а
ніяк не звикну». Калатає, аж в ушах лящить, кричить: «Григор — на тік молотить,
Катря — до пані прясти (мати — теж Катря). Зараз, бо світає».
Панський десятник.
— Сьогодні в мене
свято — сина Бог послав, не можу кинути породіллю з малими дітьми в хаті, —
одгукується з хати Григор.
— Не моє діло,
панові будеш казати. Ну, швидко, а то прогул писатиму.
Мати напружилася,
перестала стогнати. Слабим голосом:
— Іди, Григоре, а
то все одно не подарує; та ще й знову припише. Іди — я вже сама якось до вечора
перебуду.
— Хоч би ж було
поснідати чим. — Знову залящало у двері. — Зараз. — Кусок хліба зі столу — у
кишеню, шапку на голову, з хати.
А той стукає, а
той стукає...
Мати:
— Кат би тебе
попостукав.
Мати почала якось
болісно стогнати. Крізь стогін, помовчавши, проказала гірко:
— Бодай уже ті
діти не плодилися, що мають рости в неволі.
Баба розважала:
— Не можна так
казати, дочко, — гріх. Може, доля якраз талан твоїй дитині готує, — додає
таємниче.
— Нам усім — один
талан: і дідові, і батькові, і дитині — довічне панське ярмо, — закашляла.
— А ти не клич на
дитину недолю та он послухай, що я тобі буду казати, — промовила баба таємниче.
Далі почала розказувати: — У нас, у бабів, є така прикмета, що коли перше, ніж
зайти до породільниці в хату, та заглянути знадвору у вікно, то в хаті побачиш
долю народженого.
Коли я заглянула у
ваше вікно, то аж обімліла. Скільки я бабую — не доводилося бачити такого. Не
знаю, чи й казати.
Баба зиркнула на
дівчинку й замовкла. Мати до малої:
— А ти не
дослухайся, Катре, спи! — Далі мати й стогнати перестала:
— І що ж ви,
бабусю, побачили?
Баба стишила
голос:
— А побачила я:
сидить за столом повно всякого панства, а поміж панством — мужик стоїть,
вичитує щось із паперів. А вони на нього кулаками махають, а підійти бояться.
Коли це, де не візьмися, щось таке, як цар у короні, та як не схопляться з тим
мужиком за барки: той за груди, а той за шию... Я кажу, так і обімліла, і
дивитися далі побоялася...Та бач, що виходить: виросте твій син неабияка людина
— буде змагатися з панами та царями... А за що — сама догадайся. Кажуть же, що народиться
такий, що волю в панів одніме... Хто знає — може, це й він.
— Волю? Мій
синочку! Рости ж та набирайся сили.
— Оце я тобі кажу,
Катре, а ти щоб про це нікому ні слова, бо довідаються, борони Боже, пани — і
вирости не дадуть — зі світу зживуть.
Далі до дівчинки:
— Чи ти чула,
Катре, що я казала?
Мала Катря
прикинулася, що спить.
II
Минає рік. Батько
й мати на панщині. Катерина, сама ще не доросла, зв’язана з малим Тарасом, як
ланцюгами: сповивала, колихала, пісень співала, запихала дитячий плач куклою,
по кутку носилася з ним, як із цяцькою. Проте сама нянька ще дитина — хочеться
з подругами в баштана на шляху погуляти, побігати у ворона, у квача. Посадить малого
на вигоні, у ромашках, у ту ямку, що вирили хлопці, граючи в дуки, накаже,
посварившись пучкою: «Сиди ж мені й не вилазь, поки не прийду». Вітром майнула
до гурту, де аж куріла гульня, — про хлопця забула зразу. І сидить воно
саме-самісіньке, як одірваний од гілки листочок, спозирає синє небо, зграї на
ньому галок... Сонце гріє, ромашки пахнуть, аж чхається — хороше, як у купелі.
І маленьке замахає до сонця ручками, засміється, загуцає, мов до сонця летіти
хоче на руці або саме сонце його витягає з пахучих бур’янів. (...)
Катря, щира його
нянька, теж за щирою гульнею на шляху згадала про малого тільки тоді, як з поля
показалася череда. Одкрила
широко очі,
ляснула в долоні: «А де ж моя дитина?» Насилу пригадала. Вітром полетіла в
ромашки до дуки: сидить. Уже й сліз йому немає — мовчить. Лише очиці набрякли
від сліз і все личко вивожене в сльози. Тільки побачило над бур’янами голову
Катрі — де ті й сльози взялися, — як ручаї. Зраділо! З плачем, з докором, із
жалем викидає рученята до неї. Мов крилами перелетіло з осоружної дуки Катрі на
руки.
— Моє маленьке!
Скучив? — Катря жагуче, з пристрастю тулить його до себе, картаючи себе
докорами й зарікаючись, що вона більше ніколи-ніколи не буде кидати дитину на
вулиці. Не в перший раз. — Їстоньки хочеш? — Знаходить житнього хліба, жовану
куклу, нашвидку піджовує її, пхає дитині в рот. Дитина зі звірячою жадобою
починає ту осоружну куклу жувати, ссати, тіпати, щось мимрячи невиразне й погрожуючи
комусь головою. Катря пильно, допитливо дивиться дитині в вічі — вона одна
розуміє її мову. — (...) Ось сонечко зайде, пан пустить маму додому кулешику
варити, Тарасика годувати. Ну, співай
за мною, Тарасику,
— починає сама наспівувати:
А вже сонечко за вербами,
Пусти нас, пане, хоч із ребрами.
А сонечко теж каже
йому про маму, жартує з малим, захиляючись за верби. Грається з ним чисто так,
як, буває, мама: одкриє очі — ку-ку! Знову закриє — нема…
Таке ж радісне,
тепле, червоне. (...)
III
Минає рік, і два,
і п’ять років... Росте Тарас Шевченко. Тільки зіп’явся на ноги, почалося те
дитяче бурлакування. Батьки — на панщині, брат десь пастушить, сестра — на
городі, а ти, Тарасе, куди хочеш — скрізь тобі шляхи відкриті: на леваду, до
ставу, за село до млина, у той сад густий та темний, за сад на могилу... А
бур’яни несходимі... Залізе — до вечора не вибереться... І мандрує мала людина
по світу з ранку до вечора, дива всякі на ньому споглядає, розуму набирається.
Вийде з бур’янів
на поле, як Кармелюк із лісу, дивиться, як сонце заходить, як легенька хмарка
із золотими крайками закриває його своїми червоними полами. І здається малому,
що там — край світу. Там сонце спати лягає. Як мати вечорами у свято: скидає з
шиї дороге намисто, у скриню ховає червону хустку, плахту.
А надворі й
темніє... (...)
Після першого
жаркого квітневого дня плинув теплий, тихий вітер. Над хатою зійшла вечірня
зоря, заграла золотом в яблуневому цвіті, тихим, рожевим, у білій на стіні
глині. Уперше по весні білоголова Шевченкова родина розташувалася вечеряти під
яблунею надворі. Чуби в усіх — як убілений льон, очі — як квітки льону — сині.
Тільки мати чорнява, з карими очима. Невесела вечеря — зморений батько свариться,
мати заклопотана, зажурена, змарніла, їсть як не їсть.
Дочка Катерина
стоїть, спиною спершись на яблуню, задумана, заплакана, ложки в руки не брала.
Заходить звичаєм погомоніти перед сном сусід і дивується:
— Це тільки
вечеряєте? Що так пізно?
— Та нам такий оце
клопіт, що й вечеря не радує: хлопець десь дівся, — мати розповідає. — Зранку
як пішло, то оце й досі немає: бігали й до ставка, і до греблі, усі бур’яни
обшукали — як у воду впав.
— Догляділи! —
сердито буркнув батько.
Катерина враз
опустила вниз сині винуваті очі.
— Нічого,
знайдеться, — розважив сусід, — може, заснув десь у бур’яні. Проспиться —
прийде. — І починає звичайні свої балачки: про панські звичаї, про золоту
грамоту. Слухають в’яло, без охоти, тільки поблизу що шелесне, усі так і
кинуться: чи не хлопець? Пройшли останні за плугами плугатарі, гурти дівчат із
серпами. Осів тихий, зоряний вечір.
— Ну й де б їй
дітися, вражій дитині, — не слухаючи сусідових балачок, тихо, з нудьгою казала
мати. — Вечеряй, Катре, і підемо шукати знову.
Зарипіли десь
вози, як у релі. Багато, мов з ярмарку.
— Що воно?
Раптом коло самого
села луною вдарила в усі кутки багатоголоса, урочиста, хвилююча пісня:
Вози риплять,
А ярма бряжчать,
А воли ремигають,
А попереду отаман
У сопілочку грає.
Усі забули на
часину про хлопця, заворушилися.
— Чумаки!
У селі бігли з
дворів назустріч чумакам дівчата, діти, поважні діди з палицями. Тільки й чуть
було:
— Чумаки! Чумаки!
Сусіди почали
вгадувати — звідки, аж поки чумаки замовкли. Аж ось Катря підняла вгору голову
й крикнула радісно:
— А ось і наш
волоцюга!
Усі повернулися в
один бік. За перелазом біліла сорочка й блищали сині Тарасові очі. Без шапки,
босий. Лице взялося смагою — темне, як головешка, а на тій головешці білий чуб,
як льон.
Стоїть, не
наважується йти до гурту.
Хмарні обличчя в
усіх одразу просяяли.
— Де це ти був?
— Де тебе носило й
досі?
— Де ти волочився?
Стоїть, мовчить.
Оглядає свою хату — не впізнає, ніби після довгої кругосвітньої мандрівки.
— Де ж ти був оце
— питаю? Чому не кажеш? — почав суворо батько.
Хлопець промовив
стиха:
— Був у полі та
заблудив.
— Бачили таке?
— Хто ж тебе
привіз додому?
— Чумаки!
— Хто? — Усі
стовпилися коло хлопця.
Хлопець розповів:
— Стрінувся з
чумаками, питають: «Куди йдеш? Мандруєш?» Я кажу: «У Кирилівку». А вони й
кажуть: «Це ти йдеш у Моринці, а в Кирилівку треба назад. Сідай з нами,
довеземо». Та й посадили мене на віз. Дали мені батіг волів поганяти...
— Бачили такого?
Чумакувати надумав уже!
— І як воно
згадало, що з Кирилівки?
— Я ж казав, що
знайдеться, — обізвався сусід. — Такий лобатий не пропаде.
— Ну, почумакував,
тепер бери ложку та сідай вечеряти, — сказав батько.
Хлопець тільки
того й дожидав.
— Ну, чого ж тебе
понесло в поле? Чого? — допитувалася мати.
Мовчить і сьорбає
з ложки, аж луна йде. Мати кивнула на нього батькові:
— Як мотає! Наче
три дні не їв.
Розмова між
дорослими пожвавішала. По вечері мати постелила дітям на горбку коло сіней.
Полягали. Тарас — у середину, з одного боку — Катря, з іншого — Микита. Мати
сіла коло них. Сусіди посідали на призьбі, запалили люльки, вернулися до своєї
розмови. Тарас тим часом почав розповідати тихим таємничим голосом. Брат і
сестра аж голови попідіймали. Крадькома прислухається мати. Далі, сміючись, до
чоловіків:
— Ви послухайте,
що цей волоцюга вигадує: старий того не придумає збрехати, як воно. Каже, що
ходив він туди, де сонце заходить, бачив залізні стовпи, що підпирають небо, і
ті ворота, куди сонце заходить на ніч, як корова в хлів. Розповідає, ніби
справді сам теє бачив. Ой Тарасе, що з тебе буде?
— Усі на кутку
кажуть, що з вашого Тараса, мабуть, щось добряще вийде, — промовив сусід.
— Що вийде? —
жартом обізвався батько. — Розбіяка великий вийде — ось що! Ото чули про
Кармелюка, а це другий буде такий.
— Це той, що в
панів однімає та наділяє бідних?..
Починалася знову
розмова про Кармелюка, що саме гримів у той час на Поділлі. У селі затихало.
Чути було інколи дівочий сміх на вулиці. Коло хати й над хатою гули хрущі. Діти
спали.
Як той артист, що
дожидав, поки все кругом нього стихне, на все село защебетав десь поблизу
соловей. (...)
Немає коментарів:
Дописати коментар